Регіональні економіки: чому розрив зростає швидше за середні показники
Загальнонаціональні економічні показники приховують те, що для більшості компаній і людей є визначальним: розрив між регіонами зростає швидше, ніж будь-коли за останні десятиліття. Середня цифра по країні дедалі гірше описує ситуацію в конкретній точці на карті.
Три групи регіонів
Умовно територію можна розділити на три економічні режими, які працюють за різними правилами.
Регіони-реципієнти населення й капіталу. Захід і центр країни, які прийняли переміщені підприємства й людей. Тут одночасно спостерігаються зростання споживчого попиту, напруження на ринку житла, дефіцит інфраструктури й найгостріша конкуренція за робочу силу. Проблеми цих регіонів — проблеми зростання.
Прифронтові й прикордонні регіони. Економіка тут визначається не ринковими чинниками, а рівнем ризику. Приватні інвестиції майже відсутні, страхування дороге або недоступне, населення скорочується. Наявна активність тримається на бюджетних коштах, гуманітарних програмах і бізнесі, який фізично не може переїхати.
Умовно стабільні регіони. Значна частина центру й півдня поза зоною безпосереднього ризику. Тут не було ні масштабного припливу, ні різкого спаду — і саме ці території найчастіше випадають із поля зору, хоча в них зосереджена більшість аграрного й переробного потенціалу.
Що поглиблює розрив
Механізм розшарування самопідсилюваний, і в цьому головна проблема.
Бізнес іде туди, де є кадри. Кадри йдуть туди, де є робота й безпека. Податкові надходження зростають там, куди прийшов бізнес, що дозволяє місцевій владі вкладати в інфраструктуру, яка привертає ще більше бізнесу. У зворотному напрямку працює та сама логіка з тим самим прискоренням.
Механізм міжбюджетного вирівнювання частково компенсує розрив у поточних видатках, але не компенсує розрив у розвитку: дотація дозволяє утримувати школу, але не дозволяє побудувати індустріальний парк.
Що працює проти розриву
Європейський досвід регіональної політики вказує на кілька підходів із доведеною результативністю — і на кілька популярних, які результату не дають.
- Транспортна зв'язність дає найбільший ефект на вкладену гривню. Регіон, з якого можна за годину дістатися до великого міста, економічно поводиться як його частина.
- Індустріальні парки з готовою інженерією. Головна перешкода для розміщення виробництва в депресивному регіоні — не податки, а відсутність підготовленого майданчика з потужностями. Держава, яка бере на себе саме цю частину, знімає ключовий бар'єр.
- Освітня інфраструктура. Наявність закладу, що готує потрібних спеціалістів, утримує молодь на місці сильніше за будь-які виплати.
- Податкові пільги без інфраструктури — найпопулярніший і найменш результативний інструмент. Компанія не приходить у регіон заради нульової ставки, якщо там немає ні людей, ні доріг, ні електрики.
Прифронтові території як окреме питання
Для регіонів із високим рівнем ризику стандартні інструменти регіональної політики не працюють у принципі, бо всі вони передбачають горизонт планування, якого там немає.
Єдиний механізм, що змінює ситуацію, — покриття ризику. Доти, доки приватний інвестор не має способу застрахувати актив, жодні пільги не компенсують ймовірність його втрати. Розширення державних і міжнародних гарантійних програм саме на ці території є не соціальною, а економічною політикою.
Що це означає для компаній
Практичний висновок для бізнесу, який планує розміщення потужностей або вихід у нові регіони: середні показники по країні для цього рішення непридатні. Значення мають три локальні параметри — наявність робочої сили відповідної кваліфікації, вільні інженерні потужності й транспортне плече до ринку збуту.
Регіони, у яких збігаються всі три, можна перелічити, і конкуренція за майданчики в них уже висока. Регіони, у яких є два з трьох, залишаються недооціненими — і саме там зараз формуються найкращі умови входу для тих, хто здатний закрити третій параметр самостійно.
Теми: #регіони#інвестиції#інфраструктура
ihorkushnir.org.ua — макроаналітичний журнал.